Як той монах давних часів, — тепер таких вже не буває, — про котрого росказують старі оповідання, що почувши в собі голос божий покидав дім, родину і маєтки і йшов служити богу, так Іван Франко задля служби свому народови відрікся радостей житя, особистого щастя, самого себе. В молодости приняв на себе арешти і тюрму, душився на тім дні, котрого память заховається в його повісти, задихався в неволі, темноті і бруді. Був час, коли випущений з арешту та засуджений громадянстом, зморений і недужий лежав в горячці і голоді дожидаючи смерти. Був час, коли як бездомного злочинця жандарми відводили його славним галицьким шупасом до рідного села. Вийшов був з нього з твердим заміром і молодою надією розбити вікові пута і вигоїти рани мужицького житя, а вернувся босими і пораненими ногами, сам закований і побитий.
Доки було його політичної діяльности, доти власти карали як небезпечного агітатора, докучали слідствами, процесами і конфіскатами. Доти й українські громадяне в Галичині цуралися його, виключали з свого товариства, лаяли, клеветали і побивали. Навіть його поезію вважали собі провокацією і скандалом. Вона поражала все клерикальне і буржуазійне галицьке громадянство своїм соціяльно-революційним змістом, оповідання з
