цять літ, обіцяло взяти під увагу слушні домаганя Русинів.
Як сегодня не то цісарський намісник, а який небудь консуль заявить, що правительство возьме під увагу слушні домаганя Українців, то не то в Австрії айв Америці українські політики, попи і редактори з радости цапки стають. І не подумають, що правительство може сказати і здурити і не взяти під увагу їх слушних домагань. І хоч і візьме, так не схоче їх сповнити. А як і схоче, то кінець кінців слушним признає домаганє, щоб Українцям можна було емігрувати, а всі прочі неслушними. Чи-ж можна дивуватися, що трицять літ тому назад українські політики і попи зробили через посла Юліяна Романчука заяву, що вони годяться? Се була та славна польсько-руська згода 1890 року, ще один час австрофільської горячки і ще одна зрада української інтелігенції проти українського народа.
Згода скінчилася так, що ласкаве цісарське правительство заманило великих українських політиків в горох і обдерло до сорочки. Вийшовши голими на дорогу вони засоромилися і відреклися тої згоди, що робили в горосі. Та було пізно. В народі пішла політична деморалізація, поширилася недовірчивість до своїх провідників і український рух так послаб, що ще сім літ пізнійше народовці
