нього несподівано як серед улиці цегла на голову. Такі цегли падали на нього раз у раз, та від першої було тяжко. Ще тящий був громадський засуд. Як від зачумленого і злочинця відцуралося від нього все галицьке громадянство. Виключили з товариств, заборонили приходити читати газети в Просвіті, відверталися на улиці. По його словам, заставили під плотом умирати.
Франко не помер. Пройшов час і самим народовцям понадобилась для їх видань його літературна образованість і політична освідомленість, праця і талан. І своєї праці Франко не жалів ніде, де вона могла бути корисна для загалу. Але своїх думок не ховав і своїх змагань не зрікався. Такі були від початку до кінця відносини поміж ним і інтелігентним українським громадянством в Галичині. Сходилися на час і розходилися на довго. Вони цуралися його за його опозицію до уряду і арешти, лаяли за революційний дух його поезії, за правдивість повістей, за політичний радикалізм, чого доброго за симпатії для російської України, виклинали за соціялізм і безбожність. Раз відобрали в нього редакцію літературної часописи і ще раз однодушно прокляли просто за повість неприхильну для Єзуітів. Він картав їх за неуцтво, неосвіченість, моральну тупість і політичну реакцію.
