шали українські, польські і латинські слова і називали ту мову народною. Москвофіли хвалилися що їх мова великоруська, та направду писали поганим жаргоном з церковних, великоруських, українських і польських слів. А поза тим різниці зовсім не було.
І москвофіли і народовці однаково далеко стояли і від великоруського і від українського житя. Навіть Шевченка відпекалися вже обі партії. Обі партії розуміли, що оборона народности те саме що збережене чистого греко-католицького обряду і що інтереси духовенства єсть справа народа. Обі партії розуміли політику як петиції і прошеня правительству, найбільш в таких справах як щоб прибільшити платню митрополиту або дати йому вищий титул. Обі партії однаково забігали собі правительственної ласки.
Для свого народа і його дійсних потреб народовці і москвофіли були также чужі як польські шляхтичі і австрійські урядники. Также вважаючи себе природними начальниками народа, інтелігенти обох партій відносилися до нього з однаковою погордою, лаяли за пянство, лінивство і непослух. Обі партії говорили про потребу народної просвіти, але дійсної просвіти боялися одні й другі. Популярні видання не торкалися ні політики, ні соціяльних питань, ні економічного положеня селянства. Як хлопови дати землі, то він ляже
