— За ваше здоровля!.. А все-таки ви, д'єдушка, пожертвуйте щось на книжки. Ій богу нічим учити дітей.
Д'єдушка колись був попечителем, а тепер — ні. Каже:
— Ага, знову до мене! Як доглядав школу, то й все було.
Учитель:
— Тоді й без вас було… Бувайте здоровенькі (п'є)… Ви й тоді нічого не давали.
Старий хвилюється:
— Ах ти, шкандальнику! Як же нічого не давав? За те доглядав. Га?
Батюшка знає, що вчитель у червоній армії був, і він обережний.
— Буде, Митро Юхимовичу, буде голубчику… Бувайте здоровенькі (теж п'є).
|
|
Свій — не свій ліс, щасливий — нещасливий, Василь. Щасливий — не вбили, нещасливий — живий.
За повіткою стоїть кузня: було велике господарство і була потрібна кузня. Вона й тепер потрібна.
Василь біля ковадла.
З луків іде дух свіжого сіна, йде дух свіжого вугілля — з кузні, сплітаються і йдуть до кошари, до загону, до волів. Воли ремигають похилі — і думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхніми ратицями зарипить віз, а вони будуть тягти на захід сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.
Василь каже про себе:
— За що вбито батька? За що вбито брата?
А потім знову мовчить і одбиває молотком по ковадлові. Він думає: старе не вернеться. І шкода йому: не батька й брата, не д'єдушчиного й бабушчиного добра,
