як воли, як завше осінь. Це те, що виспівують в сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народня пісня, це жіноча пісня, і всюди і завше треба казати про неї. Слухав і я ці пісні біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народнього горя…
… У неділю приїздить до д'єдушки батюшка. Д'єдушка — церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самогон від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже:
— Ох времена, времена і ти смутнеє врем'я.
А д'єдушка каже:
— Не розумію, отче Полікарпе, в чім тут річ. Одібрали у мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон?
Батюшка випиває стаканчик і голосно, щоб за вікном чули, щоб всі чули:
— Закон, д'єдушко. Більшовицький закон.
А потім нахиляється до д'єдушчиного вуха і, оглядючись, шепоче:
— Столпотвореніє вавилонське. Смутнеє врем'я на Русі. Он воно що! Розумієте? Он воно що!
Але д'єдушка не розуміє: столипинські отруби, війна, революція, більшовики, повстанці, білі, красні, комуністи, зелені, бандити, партизани, — д'єдушка не розуміє. Д'єдушка — патріярх.
Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах і виють собаки по селах — д'єдушка не розуміє.
У неділю приходить і вчитель, він хитрий, він шкандальник — так каже д'єдушка.
Випиває і вчитель із стаканчика.
