Тижні були галасливі, кріваві, буйні.
Андрія — синового сина — звабив вовчий Шкуровський загін, а Василь і досі живе вдома. Єсть такі у нас, і досі нікому не служили: ні нашим, ні вашим. І не хитрі, фортуна, кажуть. От і Василь.
Уночі розсипаються зорі і зникають в Папуцячім лісі — тепер громадський. Д'єдушка ніяк не міг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тоді він зовсім не розумів: як це? з мого лісу?
Потім узнав, що це — закон такий, а коли закон, то це є закон.
Ранком д'єдушка каже бабушці:
— Доглянь-бо за хлопцями, а я мабуть піду.
І йде в свій — не свій ліс. Він теж доглядати. Проте д'єдушка міцний дід: і тепер, як візьме косу, то чорта-з-два уженешься за ним. Старе покоління, із тих, що до 20 літ без штанів у цурки грали.
Доглядає д'єдушка добре: колись застав члена виконкому, — ліс рубав не по закону, — було діло!
Біля Великої Шведської Могили — д'єдушчин хутір. (Хутори, отруби, Столипин). Біля хутора Горбанькове озеро. Добра земля. Увечорі д'єдушка запрягає воли і — через ліс — невеличкий, кострубатий, недотепний, і сосни на північ хиляться. Рипить віз до Великої Шведської Могили. Пісок — пісок, а далі степи, чорнозем важкий, плодючий, міцний, оранжерейний: культура…
(… І ввижається иноді, що вся Україна оранжерея — там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі — багато кораблів під червоний стяг…).
… Рипить віз: ри—пп!
(Кажуть тут, недалеко, був Петро перший, той, що Полуботка нашого — не нашого замучив, той що на
