Коли посідали на коні, у ліс зайшов уже вечір і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(… Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).
… Казав міліціонер:
— А може б помирилися… Слиш, Савко?
— Ніззя…
— А то, їй богу, могорич запили-б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце мабуть упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою винтовку. Але в цей мент —
— гримнув випал і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулись з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув іще один випал і зашумів ліс від цокота копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милости не буде. Як божевільний гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончане, але Савкові треба добігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запинилась, важко дихає на дерева… (невже наздоженуть?).
… Свистить вітер.
… Нарешті Савко вискочив у поле.