… Коли приходе ніч, Млинки напруженно дивляться на темну стіну полтавського лісу і чекають. Але не відомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки уранці шумить село.
Уранці дізнаються, кого обібрано „до цурки“.
… Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, від вітряків перехиляється на ділянку молодняка.
… В немите вікно волосної ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко — безусий голова з гострим обличчям — подивився у вікно і підійшов до натовпу.
— Ну що? І сьогодні обібрано кого?
— А як же: Матвія Юхименка.
Підійшов іще один селянин і беспорадно розвів руками:
— Не инакше, як дивізію треба сюди.
Притакують.
В кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть… Прийдется воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше… А що напасть — то правда.
Але Савчин сусід попередив:
— Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то… може й тебе одправлять на той світ. Це, брате, тобі не хрунт, не австріяка галичанський.
… А в село із Солонського Яру вилазили постаті і зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохим буде — хай головує, а зачепе — вихаластаємо…
