Він зрозумів, і йому забилось серце.
… Проходила літня метелиця, а в кінематографі грала музика — міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції.
Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу, — сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки.
І прийшла неділя. Наталка сказала:
— Ходімте над берег Торця.
(Остап пішов до фабрзавкому.)
Юрко:
— Ходімте!
Сказав просто, було не просто.
Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась і груди її манливо колихались. Була, як і завше босоніж, а тому й проходючи повз колючок або кропиви, вона раз-у-раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю і рішуче заявила:
— Я далі не піду.
Юрко сказав:
— Ходімте, товаришко.
Наталка сказала:
— Не піду! Не піду!
Він знав, чого вона хоче і з незадоволенням кинув:
— Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тоді вона підхопилась:
— Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотно на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
