… Мжичило, мжичило і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути. Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
— Товаришу не мішайте спати!
… Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички і не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — уходити на Москву, на північ од ворожих рейдів.
— Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
… Ви мабуть уже знаєте, що то товариш Жучок — підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
— Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
… Вийшли на ганок.
Була одна сіра дорога в нічний степ і була мжичка.
— Ви плакали?
— Так!..
І засміялась:
— Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І росказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок хоч і жучок і „кіт у чоботях“, але і їй буває сумно і буває не буває:
— Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик росказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що у неї вже було байстря і це невеличке байстря —
— повісив на лихтарі козак.
Це було на далекім сході, але це і тепер тяжко.
Це було на далекім сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
