Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народню думу: де правда?
… Йшов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше…
— А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
— Говоріть.
— Не думаєте ви, що на Волині і сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в сей мент на Волині.
… Як і завше в тиху погоду струмками відходив за обрій дим — над вечером, над містом.
Редактор Карк:
— А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадаю тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорові чашки, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він всюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і уміє умирати.
Це було в листопаді — український мужик біг обідранний і темний з гарячими очима з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до його, ставили його до стінки рострілювати. А він казав:
— Простіть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й в ярках — ярки багато знають…
Я: на те революція, на те боротьба. Він, редактор Карк: — А все таки вклоняюсь тобі, мій, героїчний народе!