Занозуватий чоловік — це видно, і нервовий — це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтелигенцію, але любить, коли йому скажуть:
— Та ви ж самі інтелигент!
Правда, замахає руками:
— Ізбави бог, ізбави бог!
Каркові він говорить:
— Про присутніх історія змовчує.
Карк інтелигент. Карк червоніє.
Відповідальний уходить.
В редакції не по собі. В конторі теж. Контора міститься в одній з кімнат другого поверху.
А там, де була контора, губпечать роздає газети.
І там нудно. Згадує яке життя кипіло тут.
В конторі сидить машинистка, дочка бувшого власника цієї друкарні… (Бувшого… тепер всі — бувші і все — бувше і в цім глибінь вечірньої мислі…) Каркові шкода ії, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця — з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як і Нюся, уміє говорити, що і у неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить.
Редактор Карк любить сидіти в кімнаті коректорів, а в конторі — ні. Тут так тихо, а внизу гудить машина. Голови нахилились над столами. Напруження. Навіть небо працьовито заглядає сюди: світлі — світлі плями на розістланий папір. Думає: і за 300 літ такаж напруженість і байдужість до всього, що діється там.
… Шумить машина у низу. —
Пішов знову в кабінет. Йому треба писати передову. Не хочеться. Але він сідає і пише — треба. Потім згадав про «губ-трамот» і в голові почало одбивати:
— Губ-трамот!
