його портрет над її ліжком, а в рядок Михайловський. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами.
Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. На качальці: не ходе, ревматизм. Качалка зі старими везерунками. Придивишься — щось подібне до візантійських малюнків, а то взагалі до фарбописи якогось минулого століття. Століття — віки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно.
— Драстуйте! — і подала руку.
Рука тепла і м'яка, як його маленька подушка із леб'яжого пуху що подарувала мама. Мама умерла, а подушка нагадувала маму.
Налетіла на вікно сіра хмара і стало волохато. Замріялось. Нюся казала:
— Чому це в голові два дні одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну я не знаю. Чому це слово? Навіть в ночі трівожить: знаєте — гупає і утрамбовує. І боляче. Навіщо?
Вечоріло.
Слухав, як десь прокричав півень.
Нюся:
— А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина то є трагедія інтелигенції лівобережної України. Як ви гадаєте?
Подумав.
— Може.
Потім сів біля неї, а вона ще говорила. Вона говорила краще як Шкіц: тепло, по жіночому. І хотілось погладити її руку.
За вікном гуділо місто. Десь ще прокричав півень.