Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і росповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він.
Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
|
|
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалась юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м'ягко ступала загибель. І прийшла загибель.
… Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, трівожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря і гордого, як сокіл. Тоді загін його розтаборився в Зеленім Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а збоку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся і завив пес — тихенько і трівожно. І сказав тоді юнак:
— Йде зіма. Підемо глибше в ліси… Ще помсті не кінець!
І одгукнулось здалека таємно:
— Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходе з за́воді у Дніпро:
— Ой, морозе морозеньку, ти славний козаче…
І одгукнулось:
— Ой, морозе морозеньку…
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
… А Зелений Ярок оточили вже вовчі загони. Скрадались вовки. Тихо насувалося лихо…
