Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні і відходили нерозгадані дні: за лісом зникали.
Вже майже рік лютує юнак і не здібні вороги зловити його.
… І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивлються на нього. А він сидить на коні і посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.
Був тоді присмерк, стояли жнива і на майдані пахло полем. Та й під'їхав загін до журавля і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І щож? Юнак, як юнак, але справжній Стєнька: очі йому, як невиїздженому коникові грають… Так…
… А тепер ще додам: любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: йшла чутка, що Стєнька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Де-хто думав, що це вороги такі чутки пустили, а де-хто й инакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор'ї були, од кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як з нечистою силою що, — то значиться анцихрист.
Так…
… Отож зліз юнак, з цеберки воду п'є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька: її сина вороги закатували — червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця папірового ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: примітив це. А баба схопила його руку та до вуст своїх та тужити.
