З Вівдєю Горпина зійшлась несподівано і дивно.
— Господня справа, — казала Горпина і витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
— Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну і мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
— Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робітник постукав в цю мить в кімнату. Ой, як Вівдя заскаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала.
— Господнє серце!
І вони знову дивились одна на одну.
… Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангелля і читала. Подумала: навіщо друкують ріжні книжки, коли не достає священих книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїзджає з села, щоб купити євангелля, чи то біблію. А їх і нема.
Потім відкинула занавіску й дивилась у вікно. Вікно виходило у двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а у двері постукала Вівдя.
Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зітхнула.
І на цей раз дивились в очі.
|
|
Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:
— Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?
