носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі і зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала:
— Піду.
І пішла. Коли б вона читала „Кобзаря“, вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах Мишко! Мишко!..
У вечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття і вийшла за ворота. Сіріло й дощу не було. Сунулись хмари — невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли у багні, а навкруги голе поле і тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста, і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи зо станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили версти, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні огні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко з боку, а вона дивилася на нього і згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара і забризкали сірі во́ди. Повернулася — Комарівки не видно. Було тоскно і було радісно. Згадала газети, батькові цигарки і подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні огні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.
… Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів потяг і зник в далині.
Оксана підходила до семафора.
