Сторінка:Микола Хвильовий - Сині етюди.pdf/149

Цю сторінку схвалено

Дивлюсь —

лихтарі, лихтарі, лихтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.

… А десь збираються уїхати кудись. Під'їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор…

Так от —

під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти.

Вечір. А потім —

ніч.

— Мяу-у-у!

Садок. Із садка арія з „Івана Сусаніна“. І тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, і огні не огні: сумно, тоскно, радісно… І знову сумно…

Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця…

А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати:

— Ка-арль! Ка-арль!

Це так: язик до піднебення. От повторіть голосно:

— Ка-арль! Ка-арль!

Чоловік живе і він не знає, що він малпує. Один зробить „гав“ — другий зробить „гав!“ бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між иншим: чом ми так любимо бабине літо? Я думаю не тому, що ми бабники. Ви як думаєте? А от Латвія ніби-το ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завше струмкує.

Хая покликала і пішла в кімнату.

А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович.

— Шьо, дєтошька?