Дивлюсь —
лихтарі, лихтарі, лихтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
… А десь збираються уїхати кудись. Під'їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор…
Так от —
під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти.
Вечір. А потім —
ніч.
— Мяу-у-у!
Садок. Із садка арія з „Івана Сусаніна“. І тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, і огні не огні: сумно, тоскно, радісно… І знову сумно…
Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця…
А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати:
— Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до піднебення. От повторіть голосно:
— Ка-арль! Ка-арль!
Чоловік живе і він не знає, що він малпує. Один зробить „гав“ — другий зробить „гав!“ бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між иншим: чом ми так любимо бабине літо? Я думаю не тому, що ми бабники. Ви як думаєте? А от Латвія ніби-το ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завше струмкує.
Хая покликала і пішла в кімнату.
А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович.
— Шьо, дєтошька?
