Отже по солдатському: становись.
Збились в купу санітари й санітарки.
Не так. В шеренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін
стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, в калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного — мовчить.
А добігла до Мазія — загавкала.
Вивели Мазія з шеренги.
… Так-с! Ех, Юхиме! Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
— Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже: — Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився і байдуже кинув:
— Ну-да, живого закопали.
… Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
|
|
Було це, значиться, тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Го́род спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
… Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурпалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А з боку шаруділи в листях мишенята дощовитої осени.
