Одштовхнув Оришку:
— Куди там гратися. З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
Що таке?
Росповів Юхим: так то й так то — біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.
Гавкає, не відходить.
І розривають вже голубі люде свіжу сопку.
Скрикнула Оришка.
— Боже милосердний: червоні шлики вже бараки оточили.
Ну й спека!
Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
— Тьху! от хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той як попуга завів:
— Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся „в бога і в богородицю“ та й пішов у палати. От.
… А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.
І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.
Пустили собаку. І самі пішли.
З старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
— Ста-нов-и-ись!
