І похилила в роспуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
… Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
… А далеко гудів радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
Дощ ущух.
Світанок ішов зі сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотними бараками.
Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.
… З го́рода тягнулись клячі з калом.
Так-с!..
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.
Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Иноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люде.
Але це на мент.
Йшли далі.
… Ну-с!.. Що тут балакати!
Юхим вскочив до Мазія.
— Шукають… з собакою…
Мазій спокійно сказав:
— Хай шукають.
— Ну а як найдуть?
— Не найдуть.
… Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
— Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками і ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як мідяник.
