Повітове місто, де пахне Гоголем, в переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні арештанські весни, — повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а увечері п'є чай з блискучого самовару.
Увечері в тихому затишкові міщанського добробуту шипить самовар:
— Ш-ш!
І зімою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
Це тиха надмрійна пісня обивательского щастя. А апогей його — канарейка в клітці.
… Над повітовим містом промчалась революція. Зламала де-кілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець — і помчалась далі.
… Все йде, все минає і відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалєйний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон трівожний буде: чує обиватель —
— блукає містом хтось невідомий, хтось арештанський.
