Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі їй були далеко і від книжок і від кімнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним.
І думала: віра чи певність? Потім уявила —
— мчаться кудись дороги. Це наші, федеративні. Не зупиняються… А то дороги б'ються в муках і знову мчаться. Вадим каже „поезія“. Припустім… Але може дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечері молодь співає інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
На однім стовпі написано:
Підеш направо — загризе вовк,
Підеш наліво — уб'єшься в ярку.
Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.
… А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може це віра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а з боку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність?
… І туманіють глухі заулки нашої республіки.
… Раптом вітер стих…
На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
— Чи-чи!
— Кра! Кра!
В станицю заглядали хмари.
С Зараївського хутора йшли.
