Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили відціля з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячеліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
… В обід прийшов до Марії Гофман — гладкий, ласкавий, суворий — паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завше, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
— А Зиммель знову накапостив.
Марія:
— Що там таке?
— Як-же: послав червоноармійців по карти — (знаєте, женщини, карти та инше) — а їх біля Шкурівської станиці в колодязь вкинуто. Сьогодні на підводах привезено.
— Ну й радійте. Ви ж самі кажете — не можна без цього.
Гофман уперто одрубав:
— Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Іще говорив.
Тоді Марія спитала:
— Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контр-революційність. І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто — тоска. Просто — харя непереможеного хама.
— Ви так думаєте?
— Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна і сказав:
