революції, — тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер і ще багато.
Вугіль ростанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима і думала з тоскою і про кохання: вона хотіла кохати. Знала — і Вадим хоче кохати.
Вадим догорав. Лікар сказав: на курорт пізно.
Іще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави і сосну привезли на гірлянди, для свята 7-го листопаду. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім'єю.
… На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почувала це Марія і Вадим. Море завше нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на північнім, недалеко узгірь.
А вдень бачили сіді верхів'я Ельбруса. Иноді верхів'я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
— Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з 25 віку, коли наша сучасність сива. Тому то я в неї і надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачуть. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашіль сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
— Ходім!
Марія погасила останню головню, і огнище вмерло.
