В моіх грудях товпиться
легкоморозний цвіт
осінноі турботи.
Мурашки золотоі радости
плазують по спині.
І всюду бачу я
елєктрики блискучі очі.
І всюду чую я
прелюдію машин до людського життя.
А Украіна, всесвіт —
в купілі боротьби,
і біля них — матуся неминучість.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Так крок крівавий тисячеліття
свою одмірює добу.
Зітхне так легко людскість,
і під березами незгод
опороситься немовлям.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Але ще довго буде степ
ревти.
Я знаю це
Не раз іще гостей
з звіриними очима,
що гірше татарви
часів перегорівших,
чекатиму до себе.
