над духовим життям — лібералізм створив культ людської індивідуальности. Та згодом цей культ самоцінности людини почав вироджуватися в надмірний індивідуалізм; демоліберальний гуманізм все виразніше виповнювався раціоналістично-позитивістичним змістом, а свобода думки перетворилася в світогляд засадничого атеїзму. Первісна духовість демократії (що обумовляла її творчий розгін) уступила місце примітивному матеріялізмові; єдність початкової мети — антаґонізмам, а надломана енерґія — інерції. Патос, віра й ідейне горіння зникли; залишилися тільки пожовклі теорії й мертві реліквії без змісту. Народженню демократії присвічували ідеї, що уважалися за »вічні правди«. Проте вона не спромоглася створити закінченого власного світогляду. Це тому, що наскрізь раціоналістична й скептична природа лібералізму була здатна тільки на творення релятивних, »умовних« вартостей. Так дух, мораль і віру — заступила матеріялістична розрахунковість нової доби, що фатально відбилася на демократії.
Розчарованість суспільства в реформаторській і ідейній місії демократії яскраво зарисувалася в появі нового світогляду й нової концепції суспільної орґанізації — в соціялізмі. Коли капіталізм став для демократії свойого роду »внутрішнім шкідником«, що непомітно підточував її орґанізм, то соціялізм — відкидаючи її ідеолоґічні й устроєві підвалини — проголошував їй отверту війну. Так опинилася вона поміж двох сил, з яких кожна розхитувала її по свойому… Після світової війни, світоглядова порожнеча й внутрішня слабість де-
