вати певні позиції в державному проводі — привела до гіпертрофії парламентарно-урядового апарату демократії, що став нездатним до швидких і доцільних рішень. Ці ж обставини спричинюють постійні урядові кризи, які виключають розраховану на довший час конструктивну державну політику — що виходила б не зо змінливих партійних і парламентарних конюнктур, а з інтересів нації.
Неочікувано для самих творців демократії — »Деклярація прав людини й громадянина« зродила в історичній еволюції плютократію, яка свою економічну могутність і політичні впливи завдячує — за виразом Форда — »умінню кермувати уявленнями, яке мають люди про золото«, і в підпорядкованні людей »певній концепції цього поняття« — що його створила плютократія у власних інтересах. Поруч із нею (як її експонент), другим мотором політичної демократії став професійний політик, про якого Пренс сказав, що він »представляє всіх і нікого«… Так створився парадокс демократії, коли її засади формального народоправства — замість служити інтересам більшості — стали середником використання цієї більшости меншістю. Як кажуть: »гора зродила мишу«! З многонадійних обіцянь демократії, її »вільний« громадянин дістав тільки право раз за кілька літ кинути до урни свій виборчий листок за політикуючого »фахівця« — якого він найчастіше навіть не знає й не шанує, яким не цікавиться і, не ховаючи своїх настроїв — шле »під три чорти«…
Реальна дійсність усе глибше розхитувала віру
