за інтереси країни. Ми повинні мати представництво територіальної власности, промислові підприємства найкращого типу, солідну торгівлю; повинні мати професійні здібності в усіх їхніх формах, але крім того й дещо більше: ми потребуємо тут сукупність людей, не дуже близько звязаних ні з хлібороством, ні з промисловістю, ні з торгівлею, не занадто просякнутих професійною думкою й звичками; ми повинні мати сукупність людей, що представляють широку різноманітність анґлійського характеру; людей, що будуть суддями між цими великими державними інтересами й будуть змягшувати жорстокість їхнього суперництва«…
В думках Дізраелі виявляється ґеніяльне інтуїтивне відчуття засад корпоративізму, що стали тепер панівними в націоналістичних державах. Інший анґлійський політик Хюґ Кернс дещо пізніше писав: »Парламент мусить бути дзеркалом — представництвом кожної класи не відповідно кількості голосів і не відповідно цифрам, але відповідно тому всьому, що дає вагу й значення цій класі, з тим, щоб різні класи суспільства могли бути вислухані й щоб їхні погляди могли бути правильно відображені в парламенті без того, щоб одна класа дусила й приводила до мовчанки інші класи королівства«. І тут також бачимо передчуття засад корпоративізму й солідарности, що мають рішальне значення в структурі держав нової доби. Надзвичайно реалістичну характеристику парламентаризму дав ще пізніше (1884. р.) Адольф Пренс у своїй книжці »Демократія й парламентарний режим«. Він писав, між іншим: »Так, як без-
