трішнє переродження самих цих станів. Вони повільно »старілися«, деформувалися, консервувалися, втрачали свій первісний динамізм і розмах. Водночас із цим мінялася як внутрішня суть, так і форми парламентаризму — в напрямі його закостенілости й розкладу.
Зростаючі соціяльні антаґонізми, невпинна боротьба політичних, класових і економічних інтересів, що стали невідємними атрибутами демократії — привели до створення чисельних політичних партій, ґруп і фракцій. Використовуючи постулят демократичної свободи й безконтрольности, всі ці партії — що часто відображували еґоїстичні інтереси різних антисоціяльних ґруп — намагалися виливати через парламенти на державне кермування, послуговуючися для цього »інструментом« загального виборчого права. Сумна роля славнозвісної »чотирихвістки« занадто відома, щоб над нею довше спинятися! Про це написано вже сотки й сотки різних публікацій. Тут тільки зазначимо, що певні деструктивні властивості демократичного »голосування« розуміли не тільки сучасники. Наслідки, до яких згодом привели ці засади суспільства й держави — передбачали деякі прозорливі політики Европи ще тоді, коли демократія була виповнена здоровими життєвими соками й переможно виступала в ролі творця нової епохи. Так Дізраелі, виступаючи в 1859. році в анґлійському парламенті з критикою демократичних засад виборности, так формулював своє розуміння парламентаризму: »Нам потрібні в парламенті всі елементи, що користуються пошаною й відповідальні
