реґуляції зарібної платні й соціяльного забезпечення. Це забезпечувало власникам капіталу безконтрольне використання робочої сили. Приклади праці робітників на фабриках, заводах і шахтах по 12, 14 і навіть 18 годин денно були буденним явищем. До непосильних фізичних праць використовувано також жінок і малолітніх. Для виправдання такої надмірної експлоатації людини, деякі тодішні економісти видвигали різні етичні (!) і господарські теорії, як от, наприклад, славнозвісну теорію «залізної зарібної платні«. За цією теорією, оплата праці робітника могла досягати лише такого рівня, щоб він міг задовольняти основну потребу свойого відживлення: купувати хліб… Надвижка платні понад цей рівень — повчали теоретики — сприятиме підвищенню життєвого й культурного рівня робітників, наслідком чого непропорційно зростатиме кількість народжень у робітничих родинах. Цей популяційний приріст витворить перенаселення, а разом із ним і… «зайву робочу силу« та безробіття.
Отже зроджена під гаслами «свободи, рівности й братерства«, молода класа капіталістичної буржуазії швидко перетворилася в чинник соціяльного поневолення робітництва й матеріяльного визиску його праці. Визиск праці капіталом обумовлявся не самим тільки »хижацтвом«, чи аморальністю капіталістів (як у цьому стараються переконувати демаґоґічні псевдосоціялістичні брошурки). Експлоатуюча роля капіталу випливала з самої його внутрішньої істоти — уявляючи з себе один із факторів капіталонакопичення, без якого не мог-
