ний перероблює зміст слова у власнім напрямку. А слова завжди щільно зливають ся з тими наростками. В розмові Турчин насамперед звиртає увагу на слово, на корінь, а потім уже на наросток: ті наростки служуть наче якимись тлумачами тих слів, до котрих їх пристановлено.
Щож таке ті наростки? Колись і вони були окремими словами, — у кожного наростку був і є свій власний корінь. Але зчасом люди забули, що ті наростки теж слова, тай почали вважати їх звичайними кінцями слів, наче підпомагачами до кращого витлумаченя других слів.
Багато людських мов після своєї будови подібні до турецької мови. Такими мовами розмовляють багато народів, приміром, Турки, Угорці, Якути, Киргізи, Фини, тощо.
Але в декотрих народів буває інакше. Вони розмовляючи, зливають по кілька слів у одно, і зливають так щільно, що їх тяжко доглянути по тім сполученю. Приміром, Індіяни племена Делаверів звуть срібло “білий камінь”. По їхньому білий буде “опік”, а камінь — “ассуун”; отже срібло по делаварському буде “опоссуун”, (а не “опік-ассуун”). Тут з двох слів стало одно, тільки куценьке; Індіян від слова “опік” відкинув цілий склад — “ік”.
Або ось в Північній Америці жиє племено Алґонквинів. По їхньому “подай меніі човен” буде “надхолінім”. Ми вимовляємо сю думку трома словами, а Алґонквини — одним. Здаєть ся, що в них се наче одно слово. Але вдїйсности тут теж три слова, тільки посплітані межи собою: перше слово “натен” — дай, друге “амохоль” — човен, трете — “нін” — нам. Усі вони цілковито окремішні слова; отже відразу годі навіть пізнати, що “надхолін” склалось з тих трох слів, (натен, амохоль, нін). З сих трох слів дещо викинуте.
Часом Індіяни сполучують силу слів у одно сло-
