міром, прислухатись до курячих балачок та криків. Кожна курка може кричати багатьома голосами: коли їй треба покликати курята до поживи, вона кокоче одним голосом; коли налякаєть ся, вона кричить по инакшому, наче вимовляє “к-ррр”. Коли курка знесе яйко, вона кудкудаче знов по инакшому. Коли її здоганяє пес чи кіт — знов по инакшому. Отже вона в ріжних обставинах видає всілякі голоси. І птахи її ґатунку добре розуміють, що значить той крик.
І таке не тільки в курок, а і в решти птахів. Так само і в звірини. Звірята кричать всіляко після обставин. А про малпів росповідають, що у них є навіть власна мова, — вони вимовляють навіть якісь слова. І в звірів кожний голос щось значить, і кожний згук треба розуміти по инакшому.
Отже, хіба се не розмова за помочею всіляких криків? Хіба ті крики не заступають собою слів? Хіба вони не будуть виразом чутя і взагалі внутрішнього духовного стану? Крики звірят се, хоч і не людські, а всеж в своїм напрямку слова. Се хоч і не людська, а всеж мова.
Тай людина підчас розмови не уникає звірячих та пташиних увихів. Жаден з нас не розмовляє без рухів. Ми теж згуками голосу виявляємо чутє та думку. Пригляньтесь до розмовляючої людини: вона і руками вимахує, і раменами порухає, і пальцями тиче, і брови насуплює, а що до голосу так і пригадувати багато не треба. Підчас всілякої розмови голос що хвилі відмінюєть ся: раз сердитий, раз веселий, раз гучний, раз тихий, раз лестивий. Отже слова собі слова, але без рухів та без всіляких виразів голосу жадна людина не обійдеть ся під час розмови. Отже тіло-рухи, чи міґи та відміни голосу потрібні і в розмові людини з людиною, так само, як се потрібне і звірині, і птахам.
Ососбливож богато звірячого в мовах всіляких диких народів. Є такі народи, що цілковито не годні
