Володимир зберіг племінну словянську веселість і годив її з вимогами християнської релїґії. Він любив бенкети й празники, однак бенкетував не з самими своїми боярами, але хотїв дїлити ся своїми радощами з усїм народом — з старими й малими; він виправляв бенкети особливо в більші церковні празники або при нагодї посьвященя церков, що тогдї було важною подїєю.
Він призивав нарід з усїх сторін, кормив, поїв усїх, що приходили, роздавав бідним все потрібне, а навіть дбав про тих, що не могли з якої небудь причини явити ся на княжий двір, і казав розвозити по містї страву й напитки. Однако хоч так мирно проводив час, не за бував воювати ворогів. Тодї київську Русь непокоїли Печенїги, нарід кочовий і наїздний. Майже цїлє столїтє нападали вони на Русь і за вітця Володимира, в часї его неприяви, мало-що не взяли Києва. Володимир відпер їх успішно, а що дбав і про помноженє воєнної сили, і про побільшенє населеня в краю около Києва, населяв го́роди, що заложив по берегах рік Сули, Стугни, Трубайла, Десни, або укріплені міста поселенцями з ріжних земель не тілько русько-словянських але й чудських. В 992 роцї відняв у польського короля червенські го́роди, нинїшню Галичину, і прилучив до Руси сей край, населений Хорватами, віткою русько-словянського племени.
Перед кінцем житя дізнав Володимир великого смутку: син єго Ярослав показав ся неслухняним вітцеви і готовив ся іти на него. „Теребите путь и мостите мосты“, приказував він; однако смерть постигла єго в сих приготовленях. Він умер 15-го липця 1015 року в своїм підгороднім селї Берестові.
