Сторінка:Микола Костомарів. Істория України в житєписях визначнїйших єї діячів. 1918.pdf/11

I.

Князь Володимир Сьвятий.

Наша істория про дохристиянські часи темна і переповнена переказами, котрим годї признати неперечну достовірність; а се тому, бо наші перші лїтописцї писали не раньше другої половини XI-ого в. про події, що збули ся в їх краю в IX-ім і X-ім в. З виїмкою немногих письменних грецьких вістий, не мали вони інших жерел, крім устних народних переказів, котрі задля того підлягали видумкам і змінам. Певно можна сказати, що й український нарід, подібно іншим північно-европейським народам, з християньством одержав дійсні і тривкі основи для дальшого виробленя горожанського і державного життя, без котрих властиво для народу не має істориї. З давних часів східну половину нинїшньої европейської Росиї заселяли народи чудського і туркоманського племени, а в західній половинї, крім народів литовського і чудського племени, що сягали своїми оселями до балтийського побережа, жили Словяни під ріжними місцевими назвами над берегами рік: західної Двини, Волхова, Днїпра, Припети, Сожі, Горинї, Стира, Случи, Буга, Днїстра, Сули, Десни, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими громадами, котрих осередком були го́роди — укріплені місця оборони, народних зборів і управи. Не було нїяких постанов, котрі би лучили племена між собою. Признак державного життя не замічаємо. Князьки управляли словянськоруськими племенами, що вели між собою усобицї і не могли обопільно і одностайно себе обороняти проти чужоземцїв, тому й часто орудували ними чужі. Сї племена обожали природу, признавали умову́ людську силу предметам і появам зверхньої природи, покланяли ся сонцю, небу, водї, землї, вітрови, деревам, птицям, каменям і. т і., а на основі того обожаня природи складали всякі перекази,