полків. Єму здавало ся, що се буде до смаку московському урядови, бо він перше приймав українських поселенцїв, надїляв їх землею, приваблював обіцянками, берегти українські права та звичаї, але не повертав переселенцїв під уряд гетьманів. Ся думка виникла у Рославця в розмові з сумським полковником Герасимом Кондратовим, який з своїм полком, що оселено справжними Українцями, не підлягав гетьманови. Року 1676 у липнї Рославець почав розповсюжувати сю думку поміж своїми полчанами. Дехто пристав до сеї думки, сподїваючись на царську ласку. Але полкова старшина та значні стародубські козаки збагнули, що доки гетьман Самійлович має у Москві віру та ласку, ледві чи вчинять там те, чого бажає оден з підлеглих полковників та ледві чи ймуть віри винам, які сей полковник неминуче мусити ме звести на гетьмана, щоб справдити своє бажаннє, вийти з під єго залежности. Вони сповістили гетьмана про заходи свого полковника і прохали дозволу обрати їм, замість Рославця, іншого полковника. Самійлович дав дозвіл. Тодї Рославець побачив, що після сего єму випадає або покинути задуману справу зовсїм та повинитись перед гетьманом, або наважитись на рішучу боротьбу з гетьманом та самому їхати до Москви. Рославець наваживсь на останнє[1].
З Рославцем до Москви поїхали полковий осавула, полковий писар, на призвище Підгурський, чотири сотники, троє міських отаманів, вісїмнадцять сотенних чинів, сорок та вісїм простих козаків, сурмачі, довбиші та тридцять та два челяд-
- ↑ У своєму листї до приказу Самійлович каже: „Ставши ся цале мнѣ и всему Войску Запорожскому городовому противникомъ, людей значныхъ полку своего до того приводилъ, жебы регименту моему не повиновали ся. Людская однакъ справила то росторопность і ку своєму добру посполитому зычливость, же єго превратныя рады не слухаючи, до мене одозвали ся зъ своимъ неодмѣннымъ послушенствомъ черезъ значныхъ своихъ присланныхъ особъ и давши о єго нестанку вѣдати, просили мене о позволениє на обранє иншого собѣ полковника. Зачимъ я хотячи, жебы они непорушно при першомъ могли зоставати порядку, позволилемъ имъ ведлугь давного звычаю войскового зъ межъ себе обрати, кого злюблять, полковникомъ. Онъ за тымъ, видячи, же въ надѣѣ своей омылился, дався зъ тимъ на потомъ чути, же мѣлъ удати ся, забравши всѣ знаки войсковые до вашего царского пресвѣтлаго величества къ Москвѣ“.
