хаючись нї силування до переселеня, нї віддачи Полякам під владу. Одначе присягу, що Дорошенко дав перед запорозцями у Чигиринї, не признано за дїйсну, і Дорошенко, по давному царському наказу, неодмінно мусїв був їхати на лївий бік і присягнути перед св. євангелиєю при гетьманови Самійловичу і князеви Ромодановському. Разом з Дорошенковими післанцями в Москві були післанцї і від Сїрка. Виправляючись в оборотну дорогу, вони повезли з собою царську грамоту кошовому з докором, що самовільно сам заходивсь коло того, що поручено було від цяря не єму, а другим.
Того-ж 1676 року сїчня 30 помер цар Олексїй Михайлович. Іменем єго наступника, царя Федора Олексїєвича, з „малороссійського приказу“ у марцї місяцї післано було до Дорошенка стольника Деримедонтова (або Деримонтова) з тим, щоб він відібрав від него присягу цареви на місцї, не примушуючи Дорошенка їхати до Самійловича для сего. Післанець перше заїхав до Самійловича. Гетьман, побачивши, що грамоту написано ласкаво та й до того з вічем (що значило звичайне поводженнє), жахнув ся, зрозумівши, що новий уряд хоче перемінити давний спосіб поводження з Дорошенком. Самійлович поваживсь затримати Деримедонтова і написав до приказу, що з Дорошенком не сьлїд поводитись так поважно і зовсїм не сьлїд посилати у Чигирин для відобрання у него там присяги, а привести Дорошенка на сей бік, хоча-б і потугою. Після таких доводів гетьмана наказано було знов чинити відповідно наказам помершого царя і запросити Дорошенка на лївий бік, щоб він принїс присягу перед князем Ромодановським та перед гетьманом Самійловичем.
Тодї гетьман і боярин знову почали засилати до Дорошенка гонця оден за другим, запрошуючи єго їхати на лївий бік, заприсягнути і передати своє гетьманьство Самійловичу. Дорошенко все ухиляв ся. То казав, що чекає повороту своїх післанцїв з Москви, то — що не можна єму лишити Чигирина задля небезпечи ворожого наїзду“, то на останку, що не може передати булави без війскової ради і т. і. Післанцї, яких до него посилано, завважали, що він нїби то глузує. При одному, наприклад, він, згадавши про виправу санджаків у Москву, сказав: „Не велика шкода задля султанської величности яке небудь портище тафти!“ Другого, що приїздив до Доро-
