слухає і не захоче повернути назад від Днїпра у свої давні оселї, не втече від лиха і там, куди гадає переховатись, бо ми закінчивши з заднїпрянами, не гадаємо лишити свою справу, хоча-б війна і на кілька лїт затягла ся.
Місточка і села, що спокусили ся на такі унїверсали і піддались Дорошенкови, були люто покарані за їхню віру. Дорошенко віддав Татарам усїх тубольцїв у неволю. Були і такі випадки, коли поспільство з крайного голоду само віддавалось Татарам. Так з околиць Корсуня 3.000 селян, не маючи змоги пробрати ся на лївий берег Днїпра, хтїли бігти до Орди. Але Андрій Дорошенко їх завернув.
Дорошенко, попри зруйнований та залитий кровю Умань йшов до султанського табору, що був недалечко від Ладижина. Коли гетьман в'їздив до турецького обозу, єму загородила шлях густа юрба українських невольників. Вони уклонили ся до землї і благали, щоб він заступив перед султаном. Вересня 5 гетьман ставивсь падишаху, одержав оксамітну шапку, що облямовано соболячим хутром, золоту булаву, коня з богатим убраннєм і халат — звичайний подарунок султанської ласки підручникам.
Дорошенко випрохав у падишаха волю декотрим з невольників: то були, певна річ, деякі з громади людий всякого чину, яких наловили, переважно молоді парубки та дївчата.
Від падишаха Дорошенко з ханом рушив на Синицю[1]. Одно по другім міста присилали до гетьмана, що вони бажають корити ся. Прислав тодї до Дорошенка і брацлавський полковник Лисиця, що щиро служив цареви, але не одержавши від Самійловича до-часу запомоги, тепер поневолї мусїв був уклонити ся Дорошенкови. З Бук[2] хан вирядив частину орди з нечисленним ясиром, який одначе Українцї встигли на дорозї відбити і визволити. Сам хан йшов укупі з Дорошенком до Днїпра. На дорозї Дорошенко наказав захопити і закувати
