ярине, гетьман Дорошенко наказав прохати, щоб ти післав до него значних та певних людий, з якими можна було-б єму сюди прибути.
— Я пішлю, — сказав боярин, — тільки тебе треба привести до присяги, що післанцям від мене не буде „порухи і задержання“.
Мазепа заприсягнув. Боярин вирядив з ним шляхтича Василя Гринева, а гетьман — стародубського полкового суддю Андрія Авраменка.
Зараз після ради правобережна старшина післала від себе до Москви канївського та уманського полковників з листом, де висловлювали ся так: „Не віддай нас, вірних підданих твоїх, перевертням та давним ворогам нашим, Полякам, на наругу! Зволь, ваше царське пресьвітле величество, писати до польского короля, щоб Поляки вийшли з міста Білої-Церкви“. Московський цар наказав розіслати всїм правобережним полковникам грамоти з отвертою печаттю.
„Вас, — було казано від царського ймення, — прийнято під нашу високодержавну руку спід турецького, а не спід польского підданьства, а тому-то і тепер, і надалї коронї польскій нїколи вами не поступлю ся!“
Запевнення, щоб заспокоїти московського, царя не відповідали одначе вісткам, які одержав Самійлович з Побожа. Польский ватажок Монджиєвський вступив з війском привертати Україну до Польщі. Довідавшись, що Дорошенкова влада хитаєть ся, Поляки поквапили ся скоріш захопити знову єго володїння. Жовнїри знущали ся над людьми у полках брацлавському і кальницькому, забрали у мешканцїв останнє добро і самих людий палили вогнем, а тимчасом країну вже так було знесилено, що люди їли полову. Монджиєвський зайняв Винницю, і брацлавський полковник Лисиця писав до гетьмана: „Як що на добре не убезпечиш, то нарід розбредеть ся. Скоро в Забужі та Поднїстрянщинї не лишить ся людий: тут що часу Татар з степу чекаємо, а зверху Поляки підступають!“ — Польский-же ватажок листував до Самійловича, що він вступив на Україну, маючи на метї йти спільно проти Турків та Татар, і прохав постачати прожиток польскому війску. На звістку про се, яку заслав Самійлович до Москви, прийшов царський наказ — вимагати, щоб Монджиєвський вивів польске
