віддати Україну царській владї. Як був Серапіон у Тукальского, прибув туди і Дорошенко.
— Дай Боже, — сказав Дорошенко, — щоб я, недостойний, того діждав, коли-б єго царське пресьвітле величество забрав під свою владу стільне місто грецьке, де єсть сьвятая сьвятих! Нехай тільки великий цар зволить відвернути своє пересердє від християн і оберне єго на невірних. Най би цар тільки почав, а то багато помічників у него знайдеть ся. Почати треба-б ранїш і не гаятись, поки Турки Поляків під свою владу не підбили. А то як підібють, то і Поляки до царської держави не добром дихати муть.
Ще й не попращавсь Серапіон з Дорошенком, як прибули до гетьмана післанцї від кримського хана прохати козацької запомоги проти непокірних ногайських мурз; а зараз за ними приїхали Ногайцї прохати, щоб Дорошенко не пособляв проти них кримському ханови. Дорошенко, розповівши про се Серапіону, мовив: „Дай Боже, щоб отсї бусурмени самі себе розривали, і щоб ненависть, яка була досї межи християнськими народами, обернула ся на невірних.“
Серапіон від Дорошенка не відібрав нїчого писаного і тільки сам записав промови, які сам чув.[1]
Коли у Москві довідали ся про бесїду з Серапіоном, післали до Дорошенка царську грамоту, де похваляли єго за те, що бажає відцурати ся Агарян і пристати під царську руку; але на умови, що він подавав, не згодились. Московський уряд впевняв, що не вернуть Полякам Києва та України, бо вони самі зрекли ся України умовою з Туреччиною; але на єдине
- ↑ В якій мірі щиро було те, що Дорошенко казав про себе — про се ледве чи можна бути певним. Але про Турків він дїйсне казав правду. З однакових доказів ріжних людий, що навідували ся тодї у турецькі краї, ясно знати, що московська держава морально була дужча, нїж сама себе почувала. Не тільки народ в правобережній Українї бажав з'єднання з московською державою більше нїж якого іншого талану, — але і в християн балканського півострова зростала надїя, що Москві судило ся визволити їх з музульманської неволї. Прибували вістки, що Греки, Волохи, Волгари, Серби, всї християнські народи, скоро почули, що царське війско укупі з Поляками мають йти на Турків, зрадїли і благають Бога, щоб се швидче стало ся. Вони хотять злучити ся з царськими людьми і разом з ними піти війною на Турків, бо всї вони „у турецького султана в тяжкій неволї, раз-у-раз чинить ся їм від Турків велика налога.“
