Серапіон завважив єму, що Самійловича вже козаки вибрали на радї гетьманом і що цар затвердив єго на сему. Дорошенко відповів:
— Нехай Самійлович не хвалить ся, щоб він був такий козак, як я. Я з пращурів козак! Хіба він бачив запорожські річки та море? Де він бував? До чого придивляв ся? З якими державцями про війну та про згоду добрим звичаєм зсилав ся? А чи зуміє він же вчинити що для царя? А нехай лишень покаже! Коли все тямить гаразд і може добре дїло провадити, я єму поступлюсь і низенько вклонюсь за те, що зниме з мене тягар гетьманського уряду. Про те знає Бог і люди: не давний він козак. Хіба переходив він усї війскові уряди, від малого до великого? Кілько то разів я бував і полковником, і на всякому старшинському урядї бував. Най цар сам розміркує, що се буде, коли під царською рукою стояти муть заразом нас два гетьмана. Я єго не люблю, і він мене не любить — і заведеть ся у нас на Українї теж, що коїть ся у Польщі, де два гетьмана і раз-у-раз поміж себе гризуть ся. Ти кажеш, що Самійловича вибрано вільними голосами. Гаразд знаємо, який се вільний вибір! Інший не хтїв би голосувати на него, так мусив був голосувати — тому, що за него тягнув руку боярин!
— Єго цар затвердив, — знову казав чернець. — Як тепер єго скинути?
— Я не бажаю сего, — сказав Дорошенко. — Пана Самійловича можна інчим способом нагородити від царського величества. За віру Христову і за єдність держави єго царського величества я бажаю в поганських землях полягти, а він нехай собі спокійно й безжурботно живе. А зичив я завсїди і тепер зичу — добра єго царському величеству і землї московській. Тільки не можна нам з одного кінця боронити Україну від Турків та Татар. Тому-ж то ми і мусили були піддати ся турецькому цареви: як-що се зробив, то зробив задля віри християнської. Сам про себе я менш завсе піклував ся. Адже-ж синів у мене нема! Менї іде дїло про людий: не хочу, щоб хто через мене загинув!
Був потім Серапіон у Тукальского. Митрополїта вихваляв побожність Дорошенка і величав єго за те, що давно вже хоче
