дившись з одним Греком Тафляри, московський післанець знернув ся до великого візіря, а той, щоб зістати ся у добрій згодї з Росиєю, і догодити росийському престолу, звелїв патриярхам, і царгородському і другим вселенським, вволити волю московського уряду. Так счинилась ся важна справа, більше відповідна державним цїлям московської полїтики, нїж национальним спочуттям Українцїв.
З нового 1686 року знову піднялось питаннє про згоду з Польщею та спілку з нею проти невіри. Як не старались Українцї не попустити, щоб Москва замирила з Поляками, та не помоглось, бо заміри московської полїтики не сприяли завітним бажанням Українцїв, тим більш, що колиб відновилась війна з Польщею і колиб в нїй навіть пощастило московській державі, то й тодї від свого виграли-б більше Українцї, нїж вона: зовсїм визволена з під Поляків Україна, хоч би й признавала над собою владу одновірного державця московського, але всїма силами старалась би заховати свою самобутність национальну; а після з'єднання з нею инчих руських земель, що зістались у Польщі, Україна стала-б такою великою, що Москва вважала-б тодї незручним перечити її забагам. Москва-ж завсїди хтїла бути державою централїзованою, а не федеративною, не такою державою, у якій кільки национальностий звязувалось би тільки єдностию верховної влади: така була, сказати, споконвішна традиция Московщини, і від самого з'єднання України московські державні люди добивались найтїснїйшої асиміляциї прилученого краю і не оставляли своєю ласкою тих Українцїв, що бажаючи догодити урядови, вдавали з себе прихильників такої полїтики, Москва після Андрусівскої згоди не знала, що робити, як тільки виникало питаннє про се, щоб зовсїм замирати з Польщею. Перешкоди Українцїв довго не попускали Москві згодити ся на польскі заклики до спілки, а вони стали ще частїші, після того, як Польщі не пощастило у боротьбі з Туреччиною. Тепер могучий фаворит царівни Софії уже зовсїм став на думцї про довічний мир з Польщею та про героічну спілку християньства супроти мусульманьства. В сїчнї року 1686 прибув у Батурин знайомий уже гетьманови Леонтий Неплюєв з вісткою, що польский король знов прислав у Москву своїх послів: Ґжимултовського, воєводу Познанською, та князя Марцияна
