манувати хто буде з наших людий, доти нїчого доброго не можна сподївати ся.
Бачившись в останнє з Танєєвим, щирий але необачний гетьман дав московському післанцеви привід гадати, що донос старшин не єсть непевний. Про Дорошенка Многогрішний говорив тепер зовсїм не так, як говорив про єго тодї, як вважав єго за свого ворога. Тепер він говорив, що Татаре не посьміють прийти на лївобереже тому, що Дорошенко їх не пустить. Хоче Дорошенко, — говорив гетьман, — післати до царя своїх післанцїв, а з ними ті санджаки, що прислав до него цар турецький; ті післанцї просити муть у царя, щоб приняв Дорошенка під свою руку і замісць турецьких санджаків прислав єму свої клейноди.
— „А що, як за се турецький султан на Дорошенка війско пішле?“ спитав ся Танєєв.
— „Дорошенко просити ме царя, — відповів гетьман, — щоб цар обороняв єго своїм війском.“
Вельми було прикро гетьманови Многогрішному те, що, як дійшла до него чутка, московський уряд давав Полякам гроші наймати війско, гетьман не побояв ся промовити до Танєєва такі слова:
— „Коли польскі післанцї з комісарями, набравши у вас у Москві гроший, вертали ся в Польщу через Київ та через наші українські міста, — от би було добре. Тодї-б з тих гроший і нам що небудь перепало.“
Танєєву здало ся, що се пряма похвалка пограбити польских післанцїв.
10 березоля Танєєв з своїм товариством рушив з Батурина.
Тодї саме в Москві перебували гетьманові післанцї — нїжинський протопопа Семен, ґенеральний осаула Грибович і війсковий товариш Михайло Миклашевський, що потім став стародубським полковником. Семен давно вже був потайним ворогом Многогрішному, але влещував ся до него: через дразливу вдачу Многогрішного Семен часто сварив ся з ним, але завсїди потім мирив ся і Демянові вороги гадали, що протопопа заодно з гетьманом. Перебуваючи в Москві, протопопа не відважував ся вельми гостро здіймати голос проти гетьмана, бо попереднї лнсти єго з поклїпами на гетьмана і на Лазаря
