зна, через що інчі, а між ними й сестра Бруховецького, сидїли в тюрмі. В маю знов прийшов до Дорошенка лист з Москви: прохано знов про визволеннє бранцїв; і на сей раз Дорошенко не вволив волї московського уряду, навпаки — виряжав своїх підручників на лївобереже, бунтувати народ. Дві ватаги охочих козаків — одна під проводом колишнього лубенського полковника Григория Гамалїї; друга під рукою Дорошенкового осаули Манжоса переправили ся через Днїпер і заходжували ся добути Лубни. Вони умовляли Лубенцїв, знов приняти до себе Гамалїю за полковника. Лубенцї не послухали ся і відповідали: „Дорошенко заприсягав турецькому султанови, вбирав ся в жупан, що прислав султан і цїлував султанову грамоту і Гамалїя з ним робив теж саме. Не хочемо ми єго“. Вибраний Лубенцями на полковника Пилип Плис прислав до Многогрішного оповістити, що він з своїми полчанами пристає під руку царя московського. Перегодом побачимо, що се була сама лишень примана. Полковник полтавський Кублицький теж почав був схиляти ся на московську сторону, але через кілька день замісць него став полковникувати Филон Гаркуша і повернув ся до Демяна вороже і різко. Полковник миргородський Гладченко уперто стояв за Дорошенка. Одначе-ж Полтавцї і Миргородцї, ворогуючи проти Многогрішного, тримали ся Суховієнка, а не Дорошенка.
В Київі стала ся переміна: Шереметєва Москва забрала, замісць него посадили князя Григория Козловського. Новий воєвода повідомляв московський уряд, що в Київі бракує ратних людий; а тимчасом підходить термін, щоб, відповідно андрусівській умові, віддати Київ Полякам: можна сподївати ся, що Поляки заходять ся захопити Київ. Над Україною — все більш та більш густїйшали хмари. Тревожили ся тодї й царські воєводи, що перебували по містах на Українї, а царські ратні люди усе втїкали, та втїкали з війска. Воєводи жахали ся, що коли нападе ворог, то нї з ким буде обороняти ся. Все отсе були такі обставини, що не сприяли утихомирити ся Українї, не сприяли вони й гетьманови Демяну Многогрішному зміцнити свою власть.
