мана, які він інколи промовляв і які сьвідчили-б то про єго ворогованнє до Москви. До старшини гетьман говорив би то так: „Зберу отсе тисячів шість добірнїйших людий кінних тай піду з ними на московські міста, а на веснї прийде до мене з запомогою хан кримський. Задам Москалям такого чосу наче той Олександер Македонський. Той був Олександер, а я Демян; та не меншу за нього вчиню подїю, як зпустошу Московщину. Я не царський підданок і не хочу бути єго підданком, хоч би мінї увесь Батурин золотом наповнив“.
Раз-у-раз Демян вихваляв султана турецького і розказував: „Одного часу приїхали до султана післанцї польскі й московські. Султан велїв сказати післанцеви польскому, щоб король польский величав ся не королем, а короликом, бо він мовляв, мій підданок, а що до царя московського, так я, каже, того вважаю наче за якого свого чорного татарина“. А сего таки великого посту гетьман говорив старшинї: „От бачте, панове, яка до нас царська приязнь: цар поступив ся для хана усю Україну віддати і положити за межу Десну і Сейм від Києва до Путивля. Хвалив ся менї капітан Мазапета, що чув він від царських порадників, що цар надїлить мінї в своїх слободах 500 дворів крепаків, аби тілько я віддав єму українську старшину та урядників. Старшини, чуючи від гетьмана таку річ, мовили: „Не може сего бути, цар обіцяв ся ласкаво нас берегти“. На те Демян відповів: „От у вас бороди виросли, да ума не винесли, а я цїлком добре спостеріг московські заходи. На самотї з обозним Забілою гетьман говорив: „Треба нам піклувати ся про якого інчого державця, бо з Москви не сподївати ся нам добра.“ Не хотїв гетьман відпускати Танєєва з піддячим і казав до старшини: „Не тямите ви московських хитрощів, а я їх добре тямлю і остерегаю вас. Покличе отсе цар вас усїх до себе та й розішле по Сібіру“. Не радячись з старшиною, а єдине з власної волї і без жадного приводу, гетьман поскидав з уряду полковників з чернигівського, нїжинського, миргородського, лубенського, переяславського, стародубського, гадяцького і прилуцького а натомісць посадовив полковниками своїх родичів і порадників. Обіцяв ся дати Думитрашцї чотири полки: переяславський, лубенський, миргородський і полтавський, аби тільки пішов з ним воювати проти царя. До Андрія Мурашки гетьман промовляв:
