выправивъ воєвода полковника Корсака; мордують православныхъ христіянъ усякими муками. По̂шли до него, що бъ во̂нъ переставъ таке чинити“.
„Я не маю права, мовивъ дякъ, писати до него: во̂нъ бояринъ и воєвода, й намѣстникъ бѣлозерскій, чоловѣкъ поважный; за се буде менѣ во̂дъ єго цар. величности опала“.
Пото̂мъ дякъ почавъ прохати, що бъ єго выправили назадъ.
Ко̂лька днѣвъ по̂сля того перебувъ дякъ безъ дѣла; коли приходить до него Ковалевскій.
„Хотѣвъ бы, каже, гетьманъ зъ усею старшиною выправити посло̂въ своихъ до царя, та не важиться нѣхто ѣхати, лякаються гнѣву царского, затриманя та засланя“.
Дякъ мовивъ:
„Великій государь нашь щедрый та милостивый. Ѣдь ты, Иване, не опасуйся, а старшинѣ одмовляй, що бъ не воювали царски̂ сумѣжни̂ мѣста“.
Тодѣ Ковалевскій, самъ однодумець Выговского, що бъ по̂длеститись до посла, почавъ на свого гетьмана клепати:
„Правду мовити, и я, й багато зъ насъ не робили бъ сего, та гетьманъ лякає насъ смертю та муками; та й усѣ козаки у во̂йску запорозкому бачать, що гетьманъ велике лихо коить: бачать та терплять, татарскои шаблѣ лякаються“.
Дня 4. вересня, посла царского запрошено до Немирича въ наметъ. Тамъ сидѣли гетьманъ и ко̂лька полковнико̂въ. За день до того привезли въ обозѣ закованого Барабаша. Оденъ козакъ потай сповѣстивъ посла, що Барабашь по̂дъ пыткою сказавъ, що во̂нъ взывавъ себе гетьманомъ по своѣй волѣ, а не зъ намовы Ромодановского, й що єму жадныхъ листо̂въ не присылано во̂дъ царя. Отже теперь гетьманъ мовивъ послови таке:
„Выявилось намъ ось що: якъ мы зъ во̂йскомъ и съ крымскими Татарами по̂шли на бунто̂внико̂въ и злочинцѣвъ нашихъ, то царске величество, почувши про се, звелѣвъ бунто̂вника Барабаша по̂слати до Кієва, буцѣмъ бы то, що бъ во̂ддати єго во̂йску запорозкому на судъ, а справдѣ на те, що бъ гетьманъ приѣхавъ у Кієвъ, й що бъ тутъ єго Шереметевъ злапавъ. Барабашь такъ каже; можешь єго спытати. Та й ще бачимо неласку до насъ царского величества: втѣкачѣ московски̂
