„Нехай булава й бунчукъ будуть при Хмельницкому; за гетьмана въ насъ Хмельницкій буде, а поки до̂йде во̂нъ лѣтъ, во̂йскомъ приводитиме Выговскій, и булаву й бунчукъ братиме, коли треба, у Хмельницкого, а повернувшись, зновь єму до рукъ оддаватиме“.
Выговскій, вдаючи зъ себе тихого та по̂корного, доводивъ про свою невдатно̂сть. Козаки домагалися.
„Дайте часу подумати, панове радо!” мовивъ Выговскій: „Не можу я такъ во̂дъ разу приняти таке высоке званє. Во̂дложѣть до иншого часу“.
Рада дала єму три днѣ часу.
У середу, 27. серпня, рада зновь зо̂бралася у той самый дво̂ръ. Теперь не постигли зачинити ворота й у дво̂ръ натислося сила простыхъ козако̂въ. „Хмельницкого! Хмельницкого!“, гукали вони та добивалися въ покоѣ.
Юрій выйшовъ й зновъ почавъ одмагатись. Козаки домагалися, що бъ во̂нъ зо̂ставсь на гетьманьскому урядѣ, та що бъ, доки до̂йде лѣтъ, кермувавъ Выговскій.
Выговскій зновъ удававъ, буцѣмъ не хоче. Спустивши до долу очи, зложивши навхрестъ руки, зъ слёзами на очахъ, во̂нъ дякувавъ радѣ за честь, прохавъ обрати людей удатнѣйшихъ во̂дъ него. То̂лько жь, чимъ бо̂льше кланявся та не хотѣвъ Выговскій, то все бо̂льше намагалися козаки. По козацкому звычаю, чернь почала выгукувати та лаятись: тодѣ Выговскій, немовь бы нехотя, немовь корившись то̂лько народно̂й волѣ, згодився. Чернь ажь ось-то радѣла…
„Теперь я спытаю ось про що“, мовивъ Выговскій: „Молодому гетьманови треба вчитись; по волѣ блаженнои памяти батька, єму треба дати просвѣту; во̂нъ мусить бути въ школѣ й черезъ те єму не можна буде по̂дписуватись на листахъ та універсалахъ. Коли жь клейноды будуть у мене, то мушу по̂дписуватись я. Якъ же скаже менѣ рада по̂дписуватись?“
Спершу козаки не знали, що на те сказати. Коли тутъ выхопився якійсь Выговского прихильникъ.
„Нехай, каже, панъ Выговскій по̂дписується такъ: „Иванъ Выговскій, гетьманъ на той часъ во̂йска запорозкого, бо на той часъ, коли въ него будуть клейноды, справжнимъ гетьманом буде во̂нъ“.
