Во̂нъ поклавъ на сто̂лъ гетьманьски̂ клейноды, вклонився та й по̂шовъ до покоѣвъ.
Выйшовъ Выговскій, подякувавъ за писарскій урядъ, зрѣкся єго, та поклавши сво̂й каламарь, писарскій клейнодъ, по̂шовъ й собѣ.
Обозный поклавъ сво̂й перначь; судѣѣ, свою печатку, позрѣкалися урядо̂въ та й пово̂дходили.
Рада мовчала. Козаки съ того дива то̂лько ззиралися помѣжь собою; инши̂ хотѣли окликнути Выговского та боялися. Булава лежала середъ двору й багато було, каже лѣтописець, такихъ, що бажали йти еѣ взяти, та не важилися безъ волѣ народу.
Тымъ часомъ за воро̂тьми знялося ремство. Посполити̂ добивалися въ ворота. Тодѣ осаулы, похожаючи помѣжь козаками, гукали: „Кого хочете настановити за гетьмана?“
Усѣ мовчали. Осаулы ко̂лька разо̂въ перепытували.
„Хмельницкого!“ чути зъ натовпу; „Хмельниченко нехай буде за гетьмана!“
„Панове рада!“ мовивъ Юрій: „Я ще молодый та не досвѣдченый, та ще й не маю силы кермувати народомъ, а до того не давнечко померъ мо̂й батько, сумъ та журба мене пригнѣтили“.
Деяки̂ сотники мовили такъ:
„Най буде Хмельниченко за гетьмана; хочь во̂нъ й молодый, та нехай наша слава буде така, що въ насъ за гетьмана Хмельницкій. Поки во̂нъ молодый, будуть єго навчати добри̂ люде, а до̂йде своихъ лѣтъ, самъ буде правити. Нехай и Выговскій и Носачь та й усѣ нехай будуть на своихъ урядахъ; якъ за небо̂жчика батька Хмельницкого було, такъ воно нехай й теперь буде“.
Юрій, намовленый Выговскимъ, во̂дмагався. Козаки гукали:
„Не позволимо, не пустимо Хмельниченка зъ гетьманьского уряду!“
Хмельницкій доводивъ, що єму, по лѣтахъ єго, треба ще вчитись, а гетьманъ мусить бути коло во̂йска та передъ вести козакамъ.
Тутъ якійсь сотникъ, прихильный до Выговского, выгукнувъ:
