Бенёвскій завитавъ у хату до Хмельницкого и умысно зайшовъ у ночи. „На що отсе, ваша мило̂сть, гадаєте зложити булаву? спытався Бенёвскій, — „Я молодый чоловѣкъ, безъ досвѣду, во̂дповѣвъ Юрій, та ще й не здужаю.“ Справдѣ во̂нъ хорувавъ на причинну, и на гилу.
— „Велика шкода менѣ, мовивъ Бенёвскій. Та се ще й не така причина, що бъ заводити въ опасливо̂сть и вашу господу и ваше добро… Се все вытворяє отой Выговскій, — коли то̂лько во̂нъ стане гетьманувати, вамъ лиха не минувати.“
Юрій во̂дповѣвъ, що не гадає, абы Выговскій такъ лютився на него и запевнявъ, що козаки не выберуть Выговского.
— „Я розмовлявъ съ полковниками, и вывѣдавъ ихъ думку, мовивъ Бенёвскій: вони не таилися, що коли вы зложите булаву, то не кого иншого, а якъ разъ Выговского выберуть. Спытайте ихъ. При менѣ вони не во̂дважаться говорити вже въ вѣчи неправду.“
Хмельницкій по̂славъ за полковниками. Бенёвскій чекавъ ихъ и промовивъ до нихъ, якъ посходилися. „Отъ, панове полковники! Отсе я усовѣщую вашого пана гетьмана, абы во̂нъ швидше скликавъ раду. Чекаючи вашои рады, панъ коронный маршалъ не во̂дпускає кварцяного во̂йска, а держати дальше во̂йско въ голодно̂й краинѣ не можна. Маршалъ просить, що бъ вырядили до него обозного во̂йска запорозкого Носача; треба имъ умовитися, якъ-такъ розкватирувати во̂йско, що бъ съ того не було козакамъ жаднои ваготы. Та отъ ще усовѣщую пана гетьмана, що бъ во̂нъ не зрѣкався гетьманувати, не доптавъ батько̂вскои славы; на лихо нѣякъ не здолаю усовѣстити єго. Я повѣдавъ єму, що коли во̂нъ положить булаву, то вы, панове полковники, выберете на гетьмана не кого иншого, якъ отого.
Полковникамъ було нѣяково во̂дъ такои несподѣванои ставки око-на-око. Нѣкуда имъ було выкручуватися: вони усѣ въ одинъ голосъ гукнули:
— „Завтра нехай буде рада. Коли ты, пане гетьмане, положишь булаву, то вже жь намъ не бути безъ гетьмана. Мы заразъ вырядимо по него и во̂ддамо по̂дъ єго покровъ своихъ жѣнокъ и дѣтей.
